Главная » Статьи » Статьи 2017 » Статьи июнь » Лікійські пригоди 2017

Лікійські пригоди 2017



Гортаючи сторінки книги, натрапили на туристичний маршрут в Туреччині, Лікійську стежку. Виникла ідея подорожі в Туреччину. В багатьох, ця країна асоціюється з територією готелю на все включено. На фото пейзажі Лікійської стежки були заворожуючі, тому вирішили саме туди податись. Швидко зібрали групу із восьми осіб. 



     


Це люди, які  давно дружать. Тому відправлятись в чужу країну не було страшно. Тим більше, що у нас  був бонус,  одна учасниця команди розмовляє турецькою. Швидко знайшовся керівник групи, який розробив маршрут та розподілив обов’язки.

     


Отже, ми з рюкзаками в середньому 15 кг приземлились в Анталії. Задумка була не лише пройти маршрут а й відпочити, тому з аеропорту попрямували до готелю.

Один козак нашого походу, за годину до літака  ‘’причастився” ігристим білим. Тому день акліматизації в готелі дуже допоміг правильно розпочати похід.



    


Готель розташований в містечку Фініке (Finike). З краєвидами на мільйон доларів. Гори, море, апельсинові сади та ще й на додачу 3-5 км красивої, незайманої берегової лінії.

Під вечір першого дня, відправились на пошуки транспорту до поселення Адрасан (Adrasan), звідки розпочинався похід. 



Наш вельмишановний перекладач Юля, своєю харизмою робила дива. За короткий відрізок часу ми знайшли зручний транспорт власником якого був добрий чоловік Фаїк.

Цей пан нагодував нас апельсинами з власного саду і розказав усілякі турецькі небилиці. 




Рано-вранці другого дня Фаїк забрав групу з готелю і ми попрямували до Адрасану (Adrasan). Дорогою зустрічались фантастичні місця. Приїхавши в місце призначення, ми подякували дуже щирому турку і кожен про себе подумав, щоб в поході нам зустрічались тільки такі люди. 

Адрасан - рибальське містечко з мальовничими пейзажами і майже без туристів. 



     

Звідси розпочали наш п’ятиденний похід. Цей день був напружений. Двоє туристів жодного разу не були в поході. Було важко передбачити, яка може бути реакція непідготовлених людей.

Йшли в гору, набрали 600 метрів. Палюче сонце супроводжувало цілий день. Картограф і всі ми слідкували за розміткою маршруту. Води в зазначених місцях не виявилось, струмки пересохли.



     

Всі члени групи правильно задали темп, тому перших 16 км шляху було подолано. Дорогою побачили старовинні руїни міста Олімпос /Чіралі (Cirali Olympos). На пляжі Чіралі розбили перший наш табір. Хоча це і була заповідна зона із забороною на стоянку, не втримались від краси.

Це була фантастична ніч на березі моря. Під смачну вечерю з сублімованих продуктів ми розглядали неймовірні зорі. Ніч колихала морським прибоєм. 



     

На ранок до нас прийшли ввічливі жандарми і попросили скласти табір. Ми прийняли сонячні ванни, випили чашечку львівської кави і зібрались покоряти нові горизонти.

По дорозі завітали до ресторанчику, де посмакували турецької кухні. Завгосп Петро нервував, адже строго розписав розкладку на всі дні походу. 



     



Та відмовитись від турецької гостинності ми не змогли. Наш похід тривав. Направлялись до гори Химери, на схилах якої 365 днів в році горить вогонь.

Частина групи відірвалась звернувши в хибному напрямку. І по класиці жанру декілька годин потратили щоб знайтись.
 

    


Тому підіймались на Химеру в сутінках. Декілька фото на нижніх химерах і нас чекали верхні, де і мали провести другу ніч походу. Місцеві турки дивились на нас, як на диво, коли група ломила вертикально в гору по гігантських каміннях, і пізніше зрозуміли чому. 




      

Стежка на верхню Химеру була гарно розмічена і оминала всі ці перешкоди, які ми долали з важкими рюкзаками. Тому туркам і було весело дивитись на нас.

Стемніло коли дійшли до місця ночівлі. Дружелюбні туристи з Києва, залюбки показали затишну галявину. Смачна вечеря і солодкий сон. 

    

Третього дня ми прямували до с.Улупінар (Ulupinar). По дорозі поснідали біля водопаду і вперед на пошуки пригод. Знову набираючи висоту в гірському селі посмакували апельсинами та лимонами, які зірвали в фруктових садах.

Зайшли на чайок до ресторану, площа якого близько 1000 м2. Розташований на річці з форельним господарством. Мандруючи далі ми збились зі шляху. Тому змінили наш план захвату гори Тахтали (2365 м).

    



На ночівлю зупинились в парку над обривом. З якого відкривався вид на стародавнє місто Фаселіс. Наші чоловіки випадково відкрили, що саме там це місто, поповнюючи запаси води на цьому півострові.

Група була приголомшена. Поринувши в історію, наслухались розповідей про древні гробниці, декому з нас вночі було не по собі. 



     

Та ніч пройшла швидко і ми з новими силами попрямували до підйомника гори Тахтали. Піднялись на фунікулері з панорамними вікнами, всі затамували подих. На вершинах ще лежав сніг, проте температура повітря дорівнювала +10 С. Швидкий перекус, фото на пам’ять  і розпочався наш спуск.




     


Йшли по вузькій кам’янистій стежці. Каміння було різного розміру, що ускладнювало шлях. Ми раділи купам снігу, які подекуди появлялись.

Грали в сніжки, дехто наважився з’їхати по сніговим навалам. Декілька раз зустрічали перехожих, які підкорювали цю непросту гору. 



     

     

Через 2,5 години ми пройшли основну скелясту  відстань та спустились на полонину. Те  що побачили, нагадувало карпатсько-альпійські пейзажі. Насолоджувались лагідним сонячним промінням та на повні груди вдихали чисте повітря.

Після полонини трохи збились з напрямку оскільки техніка була розряджена, карта не зовсім чітка. Та невдовзі досвідченні туристи віднайшли правильний шлях. Ми рухались по густому лісу.

В жіночій половині групи закрадались думки про диких звірів. Проте Петро Бородатий, гід з досвідом, прочитав коротку лекцію про життя диких звірів.  На душі стало легше та при кожному шелесті, ставало моторошно.



Дойшли до кемпінгу. Це була наша остання похідна ніч, харчі практично закінчились. У розпорядженні залишився пакет з назвою ‘”борщ’’. Це були сухі овочі і натуральні приправи. Вечеря була з національним колоритом, лише не вистачало сметанки. Веселились біля вогнища, грали в цікаві інтелектуальні ігри. 

    

Наступний день, розпочався рано-вранці. До крайньої точки мандрівки залишалось 10 км. Ми не йшли а бігли до населеного пункту, з якого мали добратись до готелю. За 1,5 години самі в те не вірячи прйшли в гірське мальовниче селище. Важкі рюкзаки були нам як рідні. Не відчували нічого, крім задоволення. 

    

    

Юлія, як перекладач, домовилась за трансфер до автостанції Кемера. З автостанції нас доправили до готелю.

А тепер уявіть персонал гарного п’ятизіркового готелю та їх реакцію на восьмеро замурзаних туристів з велетнями-рюкзаками. У них такі туристи ще не відпочивали.

Вони слухали наші розповіді з відкритими ротами, усміхались з захватом, заздрили нашим пригодам. Дехто з персоналу дуже просив, щоб наступного разу їх взяли з собою.



     

Після заселення в номери попрямували на святкову вечерю, де підбили підсумки. 90 км шляху за 5 днів. Ми не сильно вірили, але зробили це. Живі, здорові (декілька мозолів не рахується).

Три дні в готелі викликали когнітивний дисонанс. Інколи відсутність води та обмеженість їжі в поході порівнювалась з розкиданими пляшками з водою та тонами недоїдків зі “all-inclusive”.



     

Але в ‘кінці-кінців’ багато емоцій, нових вражень та думок приніс нам похід. Наша група вернулась додому, щоб скоро знов відкрити для себе нові горизонти.



Наші туристи:


Льоша- керівник групи


Таня- організатор дозвілля


Ілля- картограф


Наталя- козак


Петро-бородатий завгосп


Юля- перекладач


Настя-фотограф


Женя- серйозний чоловік із ноутом в рюкзаку :)



Автор:
 Натуся Козак


 








Отзывы

Добавить комментарий

Поля отмеченные * обязательны. HTML тэги отключены.

Если не можете разобрать код, нажмите на него. Картинка будет заменена.